Поняття права власності на природні ресурси та його особливості

Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності в тій чи іншій правовій системі, закріплюють володіння, користування і розпорядження власністю, охороняють і захищають власність від протиправних дій третіх осіб.
Стосовно екологічного права об'єктивне право власності — це система правових норм земельного, водного, лісового, гірничого, фауністичного, природоохоронного законодав­ства, що регламентують правовідносини в сфері реалізації повноважень, породжених власністю на природні ресурси.
Право власності у суб'єктивному розумінні — це закріпле­на у відповідних нормах можливість конкретного власника володіти, користуватися, розпоряджатися належною йому власністю (предметами, об'єктами, майном) на власний розсуд, але в межах, передбачених законом.
Суб'єктивне право власності на природні ресурси — це су­купність повноважень суб'єктів екологічних правовідносин щодо володіння, користування і розпорядження належними їм природними ресурсами. Суб'єктивне право власності но­сить абсолютний характер. Це означає, що саме правомочно­му суб'єкту належать виключні права щодо володіння, корис­тування і розпорядження природними ресурсами і поведінка всіх інших осіб — не власників — повинна бути відповідною:
такою, що не перешкоджає власнику здійснювати належне йому суб'єктивне право.
Суб'єктивне право власності виникає внаслідок набуття її через події, які за юридичним складом можна класифікува­ти як такі:
— придбання через купівлю, обмін, викуп та інші юри­дичні факти;
— передача у власність — дарування, застава, спадщина;
— націоналізація ~ примусове, безоплатне перетворення у державну власність власності окремих власників (земель, залізниць, підприємств, банків);
— реквізиція — примусове відчуження або тимчасове ви­лучення державою за плату майна, яке належить приватним особам та кооперативним або громадським організаціям.
Отже, підставою виникнення суб'єктивного права власності на природні ресурси як і права власності стосовно іншого майна є юридичний факт — обставина, з якою законодав­ство пов'язує зміну власника (форми права власності) на землю, надра, рослинний і тваринний світ та інші об'єкти природи.
Виникнення права власності посвідчується державним ак­том на право власності і цивільно-правовою угодою на прид­бання об'єктів власності.
Відповідно до Конституції України власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватись на шкоду людині і суспільству. Виходячи з цього конституційного положення і враховуючи ту обставину, що використання природних об'єктів внаслідок їх екологічної значущості завжди зачіпає інтереси суспільства, в інтересах цього суспільства та держа­ви екологічне законодавство обмежує громадянські права громадян в першу чергу щодо встановлення їх права влас­ності на природні об'єкти.
Так, відповідно до законодавства (зокрема ст.9 Закону Ук­раїни «Про власність») не можуть бути у власності окремих громадян об'єкти права виключної власності народу України. до яких належать земля (за винятком земельних ділянок певного розміру), її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, в тому числі тваринний світ (за винятком диких тварин та об'єктів тваринного світу, вилучених із стану природної волі, розведених у неволі чи напіввільних умовах або набутих іншим, дозволеним законодавством шляхом).
Важливою ознакою, яка характеризує сутність права влас­ності, є ступінь свободи власника у здійсненні правомочностей щодо належного йому майна. Власник має право вільно користуватися належним йому майном (навіть псувати чи знищувати), змінювати його місцезнаходження та здійснюва­ти інші будь-які дії, якщо тільки вони не суперечать закону.
Що ж до реалізації уже набутого права власності на при­родні ресурси, то правомочності їх власника обмежені зако­ном в інтересах охорони і збереження природних об'єктів і ресурсів, які є основою життєдіяльності людства, а значить, в інтересах всього суспільства. Так, законодавство вимагає тільки цільового використання природних об'єктів відповід­но до умов їх надання. Власник не повинен завдавати їм шко­ди, негативно впливати на їх якісний стан, допускати по­гіршення екологічної обстановки на природних об'єктах і територіях в результаті реалізації його права власності. Саме з цією метою закон встановлює, наприклад, обмеження гос­подарської діяльності в прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах. Там забороняється розорювання земель, зберігання та застосування пестицидів, влаштовування літніх таборів для худоби і т.ін. (ст. 89 Водного кодексу України). У разі зміни форм власності на землю, на якій знаходяться заказники, пам'ятники природи, заповідні урочища, парки-пам'ятники садово-паркового мистецтва, нові землевласники відповідно до вимог ст. 4 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» зобов'язані за­безпечувати режим їх охорони і збереження незалежно від їх наміру використовувати набуту у власність землю.
Деякі права власників більш чітко обмежені екологічними вимогами щодо збереження грунтів, рослинного, тваринно­го світу, водних джерел та інших компонентів навколишнього середовища. Наприклад, землевласники в межах своїх земельних ділянок мають право видобувати для своїх госпо­дарських та побутових потреб корисні копалини місцевого значення, торф загальною глибиною розробки до двох метрів і прісні підземні води до 20 метрів. Видобування корисних копалин місцевого значення і торфу з застосуванням спеці­альних технічних засобів, які можуть призвести до небажа­них змін навколишнього природного середовища, погод­жується з місцевими радами народних депутатів та органами Міністерства навколишнього природного середовища України на місцях. У разі порушення землевласниками порядку і умов користування надрами на наданих їм у власність земельних ділянках вони можуть бути позбавлені права видобування корисних копалин місцевого значення, торфу і прісних підземних вод для господарських і побутових потреб (ст. 27 Кодексу України про надра).
Земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим щодо набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянами правомочностей влас­ника, що обумовлено особливостями цього об'єкта права власності та його значенням в суспільстві. Ці особливості полягають в тому, що об'єктом права приватної власності є не земля взагалі як фізичний об'єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. Звідси й особливий порядок набуття права власності: придбання земельних ділянок за договором купівлі-продажу або набуття шляхом прийняття спадщини, потім відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості), одержання дер­жавного акта на право власності, зареєстрованого місцевою радою народних депутатів. Тільки після дотримання цих ви­мог власник може приступити до використання і розпоряд­ження земельною ділянкою.
Використання земельної ділянки не за цільовим призна­ченням, способами, що призводять до зниження родючості грунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршен­ня екологічної обстановки чи невикористання протягом од­ного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарсь­кого виробництва, і протягом двох років — для несільськогосподарських потреб, — це діяльність (чи бездіяльність) власника, яка тягне за собою застосування до нього вста­новлених законодавством санкцій (в даному випадку згідно ст. 28 Земельного кодексу України припинення його права власності за рішенням місцевої ради народних депутатів), а, отже, законодавство регламентує права власності на природні ресурси.
Протиправні дії, такі як систематичне невнесення земель­ного податку, жорстоке поводження з дикими тваринами, які перебувають у колективній та приватній власності, укла­дення угод про набуття права власності з порушенням вста­новленого порядку, є також підставами припинення права власності на природні ресурси.
Право колективної та приватної власності на природні ре­сурси може бути припинене також внаслідок правомочних дій, як-то: добровільна відмова, відчуження (продаж), ви­куп для державних або громадських потреб.
Таким чином, право власності на природні об'єкти суттє­во відрізняється від права власності на майно та інші об'єкти неекологічного характеру, насамперед, обмеженнями щодо використання природних ресурсів і об'єктів як власності, обумовленими захистом прав та законних інтересів всіх гро­мадян суспільства.



05.09.2008 manyava 0

ТОП користувачів