ІСТОРІЯ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОЇ СПРАВИ Частина 3

Шостий етап (1930-1965 роки) - етап "занепадів та підйомів природно-заповідної справи". Цей етап характеризується масштабним просякненням тоталітарної ідеології в сферу охорони природи. Все почалося зі сталінської директиви щодо необхідності "перетворення природи". За новою ідеологією заповідники повинні були слугувати владі, колективним сільським, лісовим, мисливським, рибним та іншим господарствам. 1932 р. - публікується перший каталог природоохоронних об'єктів УРСР М.С. Шалита "Заповідники і пам'ятки природи України"; 1937р. - приймається постанова Раднаркому УРСР "Про держав­ні природні заповідники УРСР", якою вдвічі скоротилася площа основ­них природно-заповідних територій; 1938р. - заповідник місцевого значення "Хомутовський степ" на­буває статусу обласного значення; 1944 р.- створено Головне управління у справах заповідників, зоопарків та зоосадів при РНК УРСР, а згодом в його віданні залиша­ють лише заповідники, а зоопарки і зоосади віддають Комітету культур­них закладів; 1946р. - Рада Міністрів УРСР затвердила перше в Україні Поло­ження про державні заповідники і пам'ятки природи, яким започаткова­но поділ об'єктів за республіканським і місцевим значенням, а також облвиконкомам надано право затверджувати створення нових заповід­ників місцевого значення. У цей час створюється Українське товариство охорони природи, яке і нині відіграє важливу роль у розвитку природно-заповідної справи; 1947р. - заповідникам "Хомутовський степ", "Кам'яні Могили", "Стрільцівський степ" та "Михайлівська цілина" надано статус респуб­ліканського значення; 1948р. - приймається урядова постанова "Про хід відновлення державних заповідників УРСР", якою колись незаконно відібрані землі повертаються Азово-Сиваському заповіднику; 1949р. - приймається урядова постанова "Про охорону природи на території Української РСР", якою заборонялося розорювати цілину та вирубувати старі дерева; 1951 р. - приймається спільна постанова ЦК КПУ і РМ УРСР "Про заходи з охорони і розвитку зелених зон міст Української РСР", якою визначалося заповідати всі старі дерева в зелених зонах міст. У цей час йде масове створення мисливських заказників, а 29 серпня того ж року Рада Міністрів СРСР прийняла історично трагічну для української природи сталінську постанову "Про заповідники", в якій були зловісні слова "...у ряді районів необгрунтовано розрослась мережа заповідни­ків... Лісове господарство в державних заповідниках перебуває в не­задовільному стані. Ліси в багатьох заповідниках захаращені та вра­жені шкідниками. Науково-дослідна робота в більшості державних за­повідників провадиться у відриві від практичних інтересів народного господарства. Тематика наукових робіт часто носить надуманий та ви­падковий характер". У цьому ж році ліквідовується Головне управління у справах заповідників, зоопарків та зоосадів при РНК УРСР; 1957р.- знову відновлюється вже в новому статусі Головне управління по заповідниках при РМ УРСР. Кримський і Азово-Сиваський заповідники було реорганізовано в державні заповідно-мис­ливські господарства; 1958р. - Академія наук УРСР запропонувала державним органам створити ряд державних заповідників; 1960р. - Верховна Рада УРСР прийняла Закон УРСР "Про охоро­ну природи УРСР", що мав великий вплив на розвиток природно-заповідної справи; 1961р. - постановою Ради Міністрів УРСР створено Український степовий державний заповідник шляхом об'єднання заповідників "Хо-мутовський степ", "Михайлівська цілина", "Кам'яні Могили" і "Стрільців-ський степ"; 1962р. - Рада Міністрів УРСР затвердила чергове Положення про державні заповідники, створення яких необхідно було погоджувати з Держпланом СРСР; 1964 р. - постановою Ради Міністрів УРСР "Про поліпшення охо­рони, раціонального використання і відновлення природних багатств" у Карпатах створено Чорногірську й Угольську заповідні ділянки для збереження смерекових та букових пралісів. Таким чином, на початку 30-х років багато заповідників було поз­бавлено офіційного статусу, в першу чергу - заповідник "Асканія-Нова", деякі були розорані, з багатьох вимагалось виробництво лісової' та сільськогосподарської продукції. Лише в передвоєнні роки природно-заповідна справа набула дещо нового розвитку- почалася знову пе­редача республіканських заповідників від господарчих органів до дер­жавних, створювалися нові заповідники, у тому числі і місцевого зна­чення. На цей час функціонувало дев'ять заповідників різного статусу, які були підпорядковані трьом відомствам. У кінці 30-х років залишило­ся лише шість заповідників, а саме: Азово-Сиваський, Чорноморський, "Гористе", Кримський, Середньопридніпровський (Канівський) та Прохо-рівський. На Західній Україні після приєднання її до УРСР на цей час було ліквідовано 13О природних резерватів, тобто майже половину об'єктів, які існували до радянської влади. На нашу думку, найбільш прикрим заходом була ліквідація єдиного тоді на теренах України Чорногірсько-го національного (народного) парку республіканського значення. У післявоєнні роки почалась чергова хвиля відродження природ­но-заповідної справи, бо майже всі заповідники постраждали під час Великої Вітчизняної війни. В кінці 40-х і початку 50-х років в Україні вже було 12 заповідників і дендропарків республіканського значення, а са­ме: Азово-Сиваський, Чорноморський, "Гористе", Кримський, Серед-ньопридніпровський (Канівський), "Устимівка", "Тростянець", "Хомутов-ський степ", "Михайлівська цілина", "Стрільцівський степ", "Веселі Боковеньки", "Софіївка". На початку 50-х років в Україні назрів черговий "розгром" заповід­ників з метою використання їх природних ресурсів у господарських ці­лях. Підставою їх знищення були упереджені результати перевірок та контролю за діяльністю заповідників, після чого їх землі передавали господарствам. До 1952 року залишились лише шість заповідників. На Західній Україні були вирубані праліси колишніх резерватів ("Шипот", "Тихий", "Стужиця", "Яворник", частково "Княж-Двір"), осушено унікаль­не болото "Чорний Мочар". Це були чорні роки природно-заповідної справи в Україні. У 1955 році нараховувалось шість заповідників, чоти­ри дендропарки, 10 республіканських мисливських заказників площею 211,5 тисяч гектарів. Державні мисливські заказники і навіть деякі за­повідники перетворювалися на мисливські господарства для еліти. Формально природоохоронна робота в Україні дещо пожвавилася з кінця 50-х та початку 60-х років, хоча не вдалося уникнути і чергового "розгрому" заповідників 1961 року, після якого залишились тільки Чор­номорський та Український степовий заповідники. У черговий раз роз­орювали цілину в заповіднику "Асканія-Нова". В кінці цього етапу при­родно-заповідна справа в УРСР набула найгіршого стану за всі радянські часи. Сьомий етап (1965-1990 роки) - етап "планового формування географічної мережі природно-заповідних територій". Розвиваючи ідею лісознавця В.Г. Морозова, вчені М.І. Котов, С.С. Харкевич, Є.М. Лаврен-ко, І.Г. Підоплічко ще з 1956 року пропагували створення географічної мережі природно-заповідних територій. Цей напрям природоохоронної діяльності почав офіційно розвиватися під егідою Академії наук УРСР, яка після детального вивчення затвердила план перспективного роз­витку мережі державних заповідників в Україні на республіканському рівні. Головними природоохоронними подіями цього етапу були: 1967р. - створено Державний комітет охорони природи УРСР, який активно розгорнув роботу в галузі природно-заповідної справи; 1968р. - за обґрунтуванням Академії наук УРСР і клопотанням Державного комітету охорони природи Рада Міністрів УРСР прийняла постанову "Про організацію нових державних заповідників в Українсь­кій РСР", згідно з якою були створені Поліський, Луганський, Карпатсь­кий та відновлений Канівський державні заповідники; до Луганського державного заповідника було приєднано відділення "Стрільцівський степ"; 1970 р. - Академія наук УРСР вийшла до державних органів з но­вою пропозицією щодо розширення мережі заповідників в Україні, а також опрацювала і схвалила першу класифікацію природно-заповід­них територій; 1972р. - Рада Міністрів УРСР прийняла постанову "Про заходи по розширенню мережі державних заповідників і покращанню заповідної справи", якою затверджена "Класифікація заповідних та інших терито­рій УРСР, що охороняються державою", до якої були включені такі ка­тегорії: заповідники, заказники, природні парки, пам'ятки природи, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва республіканського та місцевого рівня. Згідно з постановою, уряд мав право створювати заповідники, заказники, природні парки, пам'ятки природи республіканського зна­чення, облвиконкоми - пам'ятки природи та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва місцевого значення, а Державний комітет охорони природи УРСР - парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва респуб­ліканського значення; 1973р. - постановою Ради Міністрів УРСР створюються державні заповідники: Ялтинський гірсько-лісовий та "Мис-Мартьян" а також "Дунайські плавні" як філіал Чорноморського державного заповідника; 1975р.- до території Луганського державного заповідника було приєднано відділення "Провальський степ". Водно-болотні угіддя Чор­номорського і "Дунайські плавні" державних заповідників та Азово-Сиваського заповідно-мисливського господарства були оголошені об'єктами Рамсарської конвенції; 1976р. - Рада Міністрів УРСР прийняла постанову "Про заходи щодо посилення охорони водно-болотних угідь, що мають міжнародне значення головним чином як місця гніздування водоплавних птахів", що зобов'язувало розширити площі боліт і плавнів міжнародного зна­чення; 1977р. - в Україні вперше опублікована карта "Природні заповідні об'єкти Української РСР" та затверджений республіканський стандарт "Порядок погодження, затвердження та державної реєстрації заповід­них об'єктів"; 1978р.- до території Чорноморського державного заповідника приєднується філіал "Дунайські плавні", а Кримського заповідно-мисливського господарства - "Лебедині острови", створюється ряд но­вих державних заказників; 1979р. - на виконання Рамсарської конвенції уряд приймає по­станову "Про заходи щодо збереження природних умов болотних ма­сивів", якою врятовано декілька унікальних верхових боліт; створюєть­ся Карадазький державний заповідник, до території Карпатського державного заповідника приєднуються масиви - Широколужанський і "Долина нарцисів", а масиви на території Івано-Франківської області вилучаються; 1980р. - постановою Ради Міністрів УРСР створюється перший в Україні Карпатський державний природний парк; 1981р. - постановою Ради Міністрів УРСР створюється самостій­ний державний заповідник "Дунайські плавні"; 1983р. - постановами Ради Міністрів УРСР створюються Шацький державний природний парк, доповнюється мережа територій та об'єктів природно-заповідного фонду, затверджується доповнення до класифікації природно-заповідного фонду, до якої вводяться нові кате­горії: біосферний заповідник та державний природний національний парк; 1984р. - постановою Ради Міністрів УРСР створюється держав­ний заповідник "Розточчя"; 1985р. - сесією Координаційної Ради ЮНЕСКО вирішено видати сертифікат державним заповідникам - Чорноморському та "Асканія-Нова" на включення їх до світової мережі біосферних резерватів; до­повнюється мережа територій та об'єктів природно-заповідного фонду; 1988р. - до території Українського степового державного заповід­ника приєднується відділення "Крейдова флора"; 1989р.- постановою Ради Міністрів УРСР створюється держав­ний природний національний парк "Синевир"; 1990р. - постановою Ради Міністрів УРСР створюються державні заповідники - "Медобори" та Дніпровсько-Орільський, до території Кар­патського державного заповідника приєднується Кузійський масив, а Тернопільська обласна рада приймає рішення про створення першого в Україні регіонального ландшафтного парку "Дністровський каньйон". Таким чином, за всі роки Радянської влади в Україні було створе­но лише 15 заповідників і три національні природні парки.

01.06.2015 manyava 0

ТОП користувачів