Найвизначніші постаті у розвитку природно-заповідної справи

 

У результаті порівняльного аналізу було відібрано 10 найвизнач­ніших постатей природно-заповідної справи останніх півтора століть. До такого переліку вчених відносимо лише тих, які зробили найбільший водночас науковий і практичний вклад у розвиток тільки територіальної охорони, зокрема рослинного світу України. їх наукові здобутки в так­сономічній охороні рослинного світу в цьому виданні свідомо не врахо­вані, бо це вже предмет аналізу проблем історії біосозології. Черго­вість імен у списку наводиться за абеткою.

Андрієнко Тетяна Леонідівна. Болотознавець, флорист, фітогео-граф, фітоценолог та геоботанік із глибокими знаннями рослинності всієї України, а найголовніше - геосозолог, яка ще в аспірантські роки розпочала свою наукову і практичну природоохоронну діяльність з проблем збереження унікальних карпатських боліт. Ті роки стали зна­менним початком її тернистої дороги в царство охорони природи. З того часу активно виступає на захист оліготрофних боліт Глуханя і Чор­не багно в Закарпатській області та деяких прикарпатських боліт. Зго­дом Т.Л. Андрієнко стає членом міжнародної екологічної організації ТЕЛМА з охорони боліт. Одна з небагатьох вчених, яка присвятила своє наукове життя розвитку виключно заповідної справи в Україні. Пі­сля карпатського періоду наукових досліджень наступив поліський пе­ріод, який і приніс їй славу природоохоронця. В той час вона активно працює над формуванням завершеної мережі природно-заповідного фонду Українського Полісся, опублікованої в 1983 році. Після полісько­го періоду своїми дослідженнями охоплює лісостепову та степову зо­ни. В цей час викристалізовуються три об'єкти її сучасних наукових досліджень у територіальній охороні природи - "поліфункціональні", "транскордонні" й "екомережні" природоохоронні території. її перу на­лежать сотні публікацій з охорони природи, серед яких відомі моно­графії. Сотні тисяч гектарів земель запропоновані нею для заповідан­ня, зокрема за обґрунтуваннями Т.Л. Андрієнко створені Рівненський, Черемський природні заповідники, "Вижницький", Деснянсько-Старо-гутський, Ічнянський та інші національні природні парки й особливо цілий ряд регіональних ландшафтних парків Вона не лише теоретик, але й відомий практик та популяризатор заповідної справи, активний лідер громадського природоохоронного руху, учасник майже всіх про­відних природоохоронних форумів. її незгасаючому ентузіазму нале­жать багато розробок проектів нормативно-правового характеру, без­посередня участь у підготовці ряду державних програм та законопроек­тів, виконанню міжнародних документів, грантів тощо. Ідеї вченого розвивають її учні та послідовники. В Інституті ботаніки ім. М.Г. Холод­ного НАН України вона очолює лабораторію наукових основ заповідної справи. За визначні досягнення в охороні рослинного світу міжнародна організація "Ріапіа Еигора" нагородила її високою відзнакою "Срібний листок", а в Україні нагороджена Почесною Грамотою Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України. У галузі охорони живої природи є першим лауреатом Держав­ної премії України. Джерело:


Златнік Алоїс. Геоботанік, лісівник, еколог, таксономіст, фітосо-золог, який у 1932 році разом з А. Гілітцером підготував і науково об­ґрунтував перший проект перспективної мережі лісових заповідних об'єктів на Закарпатті. Його зусиллями офіційно стали резерватами урочища "Діброва", "Шипот", "Яворник", "Кам'янка" та інші, розширений резерват на горі Піп Іван. У резерватах "Стужиця", "Яворник" та "Піп Іван", вивчаючи складні зв'язки між компонентами в пралісах, започат­кував лісоекологічний моніторинг. При цьому вченим були вперше за­кладені постійні пробні площі, дослідження на яких відновилися вже після створення Карпатського біосферного заповідника і Ужанського національного природного парку. В 1936 році вчений детально дослі­див і закартографував Лужанські праліси, які нині входять до складу Карпатського біосферного заповідника, що стало в пригоді для віднов­лення колишніх ботанічних резерватів. У цілому за його ініціативами в 30-х роках XX століття було заповідано 22 лісових та сім полонинських об'єктів площею більше 10 тисяч гектарів. В 1966 році А. Златнік разом із іншими чеськими і польськими ботаніками клопотали перед Україною про необхідність створення трилатерального біосферного резервату в прикордонній смузі в районі гори Кременець.


Комендар Василь Іванович. Геоботанік, фітоморфолог, фітогео-граф, геосозолог, автор багатьох наукових, енциклопедичних і особли­во науково-популярних праць про природно-заповідні території. Він ще студентом у 1950 році висловлював думку про необхідність створення на хребті Чорногора Карпатського державного заповідника. З 1960 ро­ку працює на керівних посадах Закарпатського відділення Українського товариства охорони природи та веде надзвичайно активну громадську природоохоронну роботу, зокрема в засобах масової інформації, є не­пересічним захисником рідної автору природи Карпат. В 1966 році як відповідальний редактор організовує видання книги "Карпатские запо-ведники", в якій наводиться опис і список основних заповідників, фло­ристичних заказників та пам'яток природи Закарпатської області. З 1978 року обґрунтовує проект створення Карпатського державного природного парку, виступає на захист унікальної Долини нарцисів, пралісів та оліготрофних боліт, з 1986 року гостро засуджує в пресі пе­ріодичні рубки в Карпатському державному заповіднику, через три ро­ки створює вперше в Ужгородському державному університеті міжві­домчу науково-дослідну лабораторію охорони природних екосистем, сприяє розвитку науково-дослідної роботи в національному природно­му парку "Синевир", в 1995 році обґрунтовує створення нового ботаніч­ного саду в Ужгороді, а з початку XXI століття разом з іншими вченими ініціює створення національного природного парку "Зачарований край" та Притисянського регіонального ландшафтного парку, в цілому про­понує шляхи оптимізації природно-заповідного фонду в Закарпатській області. Має відзнаки за охорону природи.

Лавренко Євген Михайлович. Геоботанік, степознавець, флоро-лог, фітогеограф, біоеферолог, картограф, геосозолог і виходець з України, де працював недовгий час, але в природно-заповідній справі залишив історичний слід. З 1921 по 1929 роки очолює Харківську ін­спекцію з охорони природи. В 1927-1928 роках він брав участь в орга­нізації заповідників місцевого значення "Хомутовський степ" на Донеч­чині, "Михайлівська цілина" на Сумщині, "Бір Гетьманщина" на Полтавщині, охороні унікального дендропарку в Кременчуці. Йому, як крайовому інспектору Харківської інспектури охорони природи, вдало­ся захистити заповідник "Хомутовський степ" від перетворення на рад­госп. З 1930 року Є.М. Лавренко призначений заступником централь­ного інспектора Українського комітету охорони пам'яток природи. За дорученням на цій посаді він закінчив складання списку цілинних діля­нок всієї України (всього 264 об'єкти) та розробив карту існуючих і за­пропонованих ним степових заповідників і ділянок. В український пері­од своєї життєдіяльності (20-30-ті роки) він публікує близько 20 праць у галузі охорони природи. Серед найважливіших основоположними стали "Охорона природи в Україні", "Охорона лісів" та "Охорона боліт". В ленінградський період життя продовжує активно розвивати природо­охоронну науку. Разом з колегами в 1956 році розпочав розробку перс­пективного плану географічної мережі заповідників СРСР, в 1969 році публікує "Программу-инструкцию по организации охраньї ботанических объектов", в 1972 році бореться за передачу державного заповідника "Асканія-Нова" до Академії наук УРСР.

Погребняк Петро Степанович. Лісівник, еколог, лісотиполог, гео­морфолог, геосозолог, який зробив багато для збереження лісів Украї­ни. В кінці 20-х років XX століття разом з Є.М. Лавренком він складає список перспективних для заповідання лісових пам'яток природи, пуб­лікує наукові статті. В 1946 році разом із працівниками Управління по заповідниках, зоопарках та зоосадах розробляє проект створення бли­зько десяти лісових заповідників, серед яких і відомий "Чорний ліс" в Кіровоградській області. Особливо відомим в охороні природи він став завдяки своїй високій громадянській позиції в історії природно-заповідної справи. В період з 1951 по 1961 рік різко виступає проти скорочення кількості заповідників, що було передбачено сталінськими указами про перетворення природи, організовує серійне видання "Охороняйте рідну природу". Він є одним із ініціаторів передачі ряду степових заповідників до АН УРСР, розробки закону про охорону при­роди, створення Українського товариства охорони природи, довгий час був головою його президії. На III з'їзді Географічного товариства СРСР обґрунтував розширення в Україні державного природно-заповідного фонду за ландшафтно-зональним принципом, запропонував створити в заповідниках географічні стаціонари.


Стойко Степан Михайлович. Геоботанік, фітогеограф, лісовий еколог, флорист, дендролог, історик науки і безперечно геосозолог, який в 1969 році організував у Львівському природознавчому музеї АН УРСР перший в Україні відділ охорони природних екосистем, а через три роки обґрунтував принципи організації та розробив функціональну класифікацію заповідних територій живої і неживої природи, яка стала основою для формування системи природно-заповідного фонду Украї­ни, яку необхідно організовувати на біогеоценотичній основі на рівні геоботанічних районів, округів, областей та географічному рівні всієї країни. Він особисто брав участь в обґрунтуванні створення і територі­альної організації' Карпатського біосферного заповідника, природного заповідника "Розточчя", національних природних парків - Карпатсько­го, "Синевир", "Сколівські Бескиди", Шацького, біосферних резерватів -польсько-словацько-українського "Східні Карпати", румунсько-україн­ського "Мармароські гори", польсько-українських- Розточанського і "Західне Полісся", ряду регіональних ландшафтних парків та інших ка­тегорій природно-заповідного фонду. В цілому вчений є фундатором Карпатської, а в 90-х роках XX століття української транскордонної ме­режі природно-заповідних територій. На поліфункціональних засадах обґрунтував нові категорії природоохоронних територій - "ландшафт­но-меморіальний парк", і "ландшафтно-історична пам'ятка". Вчений увів для енвайронментальної системної науки, якою є охорона біосфе­ри, термін "геосозологія", опублікував сотні праць у галузі природно-заповідної справи, із них дев'ять монографій, три навчальні посібники, шість науково-популярних книг, він охоче допомагає заповідникам, на­ціональним природним і регіональним ландшафтним паркам, веде ак­тивну громадську еколого-просвітню роботу, вчить студентів як охоро­няти рідну природу. За великі заслуги в галузі охорони природи він єдиний в Україні, який зібрав найбільше вагомих і високих нагород Єв­ропи. Міністерство охорони середовища й природних ресурсів Польщі в 1991 році нагородило його Золотою відзнакою "За заслуги в охороні середовища". У 1995 році вчений був нагороджений Фундацією Йогана Вольфганга Гете Золотою медаллю ім. Петера Йозефа Ленне, яка бу­ла вручена йому в Європейському парламенті в Страсбурзі. На Батьків­щині він нагороджений Почесною Грамотою Міністерства екології та природних ресурсів України. У галузі охорони живої природи є першим лауреатом Державної премії України.


Талієв Валерій Іванович. Геоботанік, лісівник, геосозолог, який довгий час працював в Україні. В 1913 році в Харкові видає першу в Україні книгу в галузі геосозології "Охраняйте природу". Вершина його природоохоронної діяльності припадає на 1917-1918 роки XX століття. На цей час він опублікував вже близько ЗО статей з охорони природи, стає комісаром охорони природи по Харківській губернії, виступає на захист заповідника "Асканія-Нова".


Фальц-Феин Фрідріх Едуардович. Вчений у галузі степового тваринництва і землеробства, геосозолог. Завдяки ентузіазму і за влас­ною ініціативою на своїй приватній землі в 1883 році він виділив із гос­подарського використання першу в Східній Україні заповідну ділянку цілинного степу (8 десятин), а в 1887 році створює зоологічний та ден­дрологічний парки в Асканії-Новій, де проводив генетичні та селекційні дослідження. У 1889 році бере під охорону другу заповідну ділянку ці­линного степу в урочищі "Кролі", а у 1890 році починає створювати природознавчий музей в Асканії-Новій. Разом з відомим природодослід­ником Й.К. Пачоським у 1898 році для постійних досліджень виділив третю і четверту ділянки цілинного степу в 500 і 120 десятин знову ж на околицях Асканії-Нової, які збереглися до цього часу. Для цих діля­нок він запропонував режими збереження степових фітоценозів. Нав­коло окремих ділянок із заповідним режимом виділив охоронні зони з більш толерантним режимом їх збереження. Ці охоронні об'єкти при­роди принесли йому світовий авторитет, оскільки вони стали базою для нинішнього біосферного заповідника "Асканія-Нова", який назва­ний його іменем.

Ф.Е. Фальц-Фейн проводив активну громадську природоохоронну роботу, був дійсним і почесним членом багатьох товариств природо­дослідників, а відомих вчених запрошував до Асканії-Нової для вив­чення заповідних степів, часто виступав спонсором природоохоронних заходів.

Джерело:

Борейко В.Е. Словарь деятелей охраны природы. Изд. втор. доп. Серия: История охраны природы. - К.: Эколого-культурный центр, 2001, Вып. 25. - 524 с

Шафер Владислав. Флорист, лісівник, фітогеограф, геосозолог, який зробив значний вклад у природно-заповідну справу України. Ав­тор великої кількості наукових праць з охорони природи. В 1908-1910 роках піднімає питання про охорону Медобор, лісових об'єктів на Га­личині, а в 1912 році публікує статтю про лісовий резерват "Пам'ятка Пеняцька", пропагує ідеї' охорони природи серед львівських студентів. Протягом 1913-1914 років готує проекти створення резерватів у Горга-нах, Чорногорі і Княж-Дворі, а також ставить питання про необхідність розроблення закону щодо охорони лісових пам'яток. За його активної участі були створені резервати в Шутроминцях (Тернопільська об­ласть), в басейні Черемошу, а також Чорногірський національний парк. Великого значення надавав пропаганді охорони природи серед насе­лення Західної України.


Шеляг-Сосонко Юрій Романович. Геоботанік, лісознавець, фло-ролог, фітогеограф, еколог, геосозолог, який з 70-х років XX століття почав серйозно замислюватися над проблемою збереження лісів в Україні. Досліджуючи неморальні ліси, він виділяє окремі ділянки для заповідання сукупною площею в десятки тисяч гектарів по всій Україні, з 80-х років став основоположником наукової моделі перспективної мережі природно-заповідних територій України, ініціатором і співавто­ром написання цілого ряду монографій про рослинний світ заповідни­ків - Ялтинського гірсько-лісового, Карадазького, "Мис Мартьян", Полі­ського, Карпатського, Дунайського та інших. Він є прихильником поліфункціональної концепції розвитку природно-заповідного фонду як територіальної системи формування національної екомережі. Цей нау­ковий підхід був реалізований ним при підготовці проектів законів Укра­їни "Про екологічну мережу України", "Про рослинний світ" та цілої серії директивних офіційних документів у галузі природно-заповідної спра­ви. Ю.Р. Шеляг-Сосонко є Президентом Українського комітету підтрим­ки Програми ООН з навколишнього середовища, головою наукових комітетів щодо супроводу проектів Глобального Екологічного фонду, які були запроваджені в Карпатському і Дунайському біосферних запо­відниках. Вчений започаткував у відділі геоботаніки Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України науковий напрям заповідної геосозо-логії і створив київську школу синфітосозологів. У галузі охорони живої природи є першим лауреатом Державної премії України.



08.02.2012 manyava 0

ТОП користувачів