Поняття про територіальну організацію природно-заповідного фонду

На сучасному етапі розвитку заповідної геосозології системний підхід, як метод, відіграє важливу роль у вирішенні проблем територі­альної організації природно-заповідного фонду. За науковим підходом природно-заповідні території та їх сукупності розглядаються як окремі системи, які можуть поділятися за відповідними критеріями на менші те­риторіальні одиниці або об'єднуватися у більші чи доповнюватися но­вими ландшафтними структурами. Розділення таких систем на елемен­ти викликане потребою систематизації режимів збереження екосистем, а об'єднання - необхідністю підвищення репрезентативності природно-заповідних територій. Підвищення репрезентативності може здійсню­ватися за рахунок створення мережі відділень, філіалів, паліативів чи інших об'єктів близького функціонального призначення. Однак, щоб ефективно зберегти екосистеми природно-заповідних територій вини­кає необхідність розділення цих територій на окремі функціональні зо­ни, ділянки чи їх комплекси з різними режимами збереження.
Для багатофункціональних природно-заповідних територій відпо­відно характерною є назва "зонування", що передбачає виділення "особливих" природно-територіальних комплексів. Т.Л. Андрієнко та деякі інші вчені користуються більш загальними нормами про організа­цію територій природно-заповідного фонду України і вважають, що треба вживати термін "природоохоронне впорядкування" для природ­них заповідників, а зонування - для національних природних парків, причому для природних заповідників замість зон пропонуються виділя­ти ділянки. З цим підходом можна погодитися в тому разі, коли під час вирішення проблеми територіальної організації ставиться лише якась локальна мета, наприклад, проведення земельного устаткування конк­ретної природно-заповідної території. Однак деякі вчені бачать цю проблему більш ширше, а саме в аспекті здійснення природоохоронно­го устаткування всього природно-заповідного фонду держави чи при­родно-географічної зони. В такому разі термін "природоохоронне впо­рядкування" набуває іншого вагомішого
і ширшого значення для проблеми територіальної організації, що наближає його до поняття "природно-заповідного районування".
Отже, на нижчому рівні системи, а саме на рівні конкретної природ­но-заповідної території як елементарної одиниці незалежно від її кате­горіальної сутності, варто вживати саме термін "зонування". У той час необхідність розділення території природного заповідника за ступенем строгості режимів збереження екосистем очевидна й актуальна. Зону­вання природних заповідників характеризує лише основну їх функцію і частково додаткові. У цьому контексті територія природного заповідни­ка може також бути розчленована і за науковими цілями У такому разі отримується, наприклад, лісотипологічне, топофітогеографічне чи лісорослинне зонування. Якщо у природному заповіднику законом не передбачається функціональне зонування, то даний об'єкт за голов­ною метою є монофункціональним. При цьому на базі моно-функціональних об'єктів можна проводити наукові дослідження, еко­логічне і соціально-культурне виховання або пасивний відпочинок, хоча ці функції не будуть основними. З таких позицій моно-функціональність об'єкта набуває рис олігофункціональності. Тому можна говорити про олігофункціональне зонування природних заповід­ників, маючи на увазі і його охоронну зону. Тобто, різниця між підходами до зонування природних заповідників і національних природ­них парків випливає з їх категоріально-функціональної сутності.
Як відомо, навколо природного заповідника встановлюється охо­ронна зона, поблизу якої в ідеальному варіанті відводиться господар­ська ділянка для внутрішніх потреб штату установи. Решта території, а це майже вся площа природного заповідника, складає власне за­повідну зону, яка часто потребує диференціації заповідного режиму всупереч законодавчим нормам. З цього приводу С.М. Стойко в 1988 році виділив три принципи оптимізації заповідного режиму:
■ абсолютної охорони корінних екосистем та екосистем з природ­ною структурою, здатних до саморегуляції;
■ регульованої охорони в похідних екосистемах, не здатних до саморегуляції;
■ цільової охорони раритетного генофонду та фітоценофонду, що знаходиться під загрозою
Таким чином, для деяких природних заповідників залежно від ста­ну рослинності ми пропонуємо проводити олігофункціональне зону­вання, що передбачає розділення їх територій за однією головною або ще декількома додатковими функціями, а також за різновидностями заповідного режиму. Для біосферних заповідників, національних при­родних парків, регіональних ландшафтних парків і всіх штучно створе­них об'єктів природно-заповідного фонду доцільно вживати термін "полі функціональне зонування".



23.05.2012 manyava 0

ТОП користувачів