Роль вчених у розвитку природно-заповідної справи

Вже впродовж цілого століття під впливом епохи романтизму природодослідників сформувався сталий стереотип мислення про природно-заповідну справу як якесь ідеалізоване явище нашого буття. Для охорони природи цей час був би золотим віком, якби слово вче­ного про цінність природної спадщини для заповідання сприйма­лося суспільством як аксіома. З роками ідеалізм минав, а реальність брала верхи.

Останнє десятиріччя XIX століття можна вважати часом за­родження і початком формування української науки про заповідну при­роду. У цей час великий ентузіазм до заповідання українських степів проявив видатний вчений-ґрунтознавець В.В. Докучаєв. У травні 1892 року він відвідав Старобільську ділянку (збереглась на сьогодні у скла­ді ботанічного заказника загальнодержавного значення "Юницький" (ім. К.І. Юницького) в Біловодському районі Луганської області) і виді­лив для охорони 12 гектарів цілинного степу, а через два роки знову ж на півдні України для організації заповідного режиму отримав від імені імператорської влади ще дві степові ділянки- Кам'яно-Могильну та Маріупольську, які згодом стали полігонами для науково-дослідних установ, де проводилось зрошення та заліснення. В 1893 році завдяки київському іхтіологу І.Н. Фалєєву взято під охорону нерестовища відо­мого озера Конча-Заспа. В 1900 році знову В.В. Докучаєв для стаціо­нарних досліджень отримує ще одну степову ділянку від одного із херсонських землевласників.

Заповідні об'єкти створювалися і в результаті громадських ініціа­тив, хоча також в основному науковими товариствами. З кінця XIX сто­ліття були виділені й охоронялися товариствами та землевласниками ділянки соснового, яловцевого та букового лісу в районі Ай-Петрі, Ял­ти, Алупки, Судака в Криму. Для охорони диких тварин у природних умовах були створені вольєри в урочищі "Великий Бабуган" в Криму, "Пилявин" на Волині, "Асканія-Нова" на Херсонщині, заповідалися Ви-шенські озера під Києвом. У складі загальноукраїнських наукових то­вариств організовуються регіональні.

Перше десятиріччя XX століття характеризується масовою активізацією громадської природоохоронної роботи. Прикладом може бути діяльність Мелітопольського товариства мисливців, котрі оренду­вали в 1910 році Бердянське лісництво і практично повністю викорени­ли там браконьєрство. В цьому ж році на третьому з'їзді рибопромис-повців було запропоновано оголосити заповідними дельти великих річок. Кримське товариство природодослідників у 1913 році домоглося заповідання степової ділянки під Сімферополем, а 1.1. Пузанов підготу­вав обґрунтування на створення Кримського заповідника. З великими труднощами були заповідані дніпровські скелі на острові Хортиця. В 1914 році подільський дослідник В.В. Раєвський пропонує взяти під охорону цілий ряд пам'яток природи, склав їх перелік, до якого відніс і унікальні природні утворення "Медобори". Вчені ставили перед уряда­ми питання про необхідність поліпшення стану збереження окремих компонентів природи га прийняття відповідних указів чи інших розпо­рядчих документів. Висувалося багато ініціатив, однак не всі вони вті­лювалися у створення природно-заповідних об'єктів. На той час ініціа­тиви здійснювалися у двох аспектах - це виділення ділянок під опіку товариств, а також взяття під державне чи приватне збереження май­бутніх праобразів заповідників. Цілу низку ініціатив у 1919 році висунув ботанік О.А. Яната, що сприяло взяти під офіційну охорону держави степи в Асканії-Новій, деякі водойми в Конча-Заспа та Канівські гори.

За останні два десятиріччя XX століття в світі спостерігався помітний розвиток науки про охорону природи і зокрема про збережен­ня біорізноманіття. В цьому аспекті українські вчені розвинули науко­вий напрям про заповідні екосистеми (заповідну геосозологію), що спричинило за роки незалежності України відповідний прогрес природ­но-заповідної справи на державному рівні. Наприклад, у значній мірі завдяки вченим площа природно-заповідного фонду України за останні 15 років збільшилась майже вдвічі, а в перспективі згідно із державни­ми програмами планується доведення цього показника до 10 % площі території України. Однак при формуванні перспективної мережі приро­дно-заповідних територій дуже багато ідей вчених через політичні, ад­міністративні чи соціальні причини залишилися не реалізованими.

Надзвичайно складним є становлення справжньої науки в устано­вах природно-заповідного фонду, де кадровий потенціал достатньо чисельний. За останніми даними лише в наукових штатах заповідників та національних природних парків налічується близько трьохсот пра­цівників, у тому числі половина науковців. Переважають біологи, лісів­ники та географи. Вже можна стверджувати, що сформувався значний експертно-науковий потенціал, котрий може бути залучений для вирі­шення багатьох прикладних завдань. Однак, недоліком є те, що біль­шість із них не мають наукових ступенів. У зв'язку з цим, а також із пе­рспективністю розвитку науки про заповідну природу цілий ряд відомих вчених запропонували відкрити навчальну і наукову спеціальності "Природно-заповідна справа" для здобуття вищої освіти і наукових ступенів у галузі, насамперед, біологічних і географічних наук. До речі, самостійних навчальної та наукової спеціальностей у галузі охорони біорізноманіття також досі не відкрито. При цьому за всю історію україн­ської науки дисертаційні роботи, які у тій чи іншій мірі розкривали науко­ву сутність природно-заповідної справи, захищались і досі продовжують захищатися на здобуття наукових ступенів за такими спеціальностя­ми — "ботаніка", "зоологія", "екологія", "лісознавство і лісівництво", "еко­номіка природокористування і охорона навколишнього середовища", "конструктивна географія і раціональне використання природних ре­сурсів", "охорона навколишнього середовища і раціональне викорис­тання природних ресурсів" тощо.

Таким чином, треба віддати належне, що за всю історію природно-заповідної справи ініціативними і до кінця самовідданими їй впродовж багатьох століть були лише вчені. Саме їхніми наполяганнями влада змушена була створювати заповідні об'єкти. Вони піднімали свій голос за охорону лісів, рослин, тварин, риби тощо, об'єднуючись у наукові товариства (рибознавства, лісівників, ботаніків, дослідників природи, зоологів, географів, краєзнавців тощо), випускали спеціальні наукові та популярні видання, скликали з'їзди, організовували виставки, спеціаль­ні навчальні курси тощо. Вже можна говорити, що в процесі історії роз­витку науки про природно-заповідні території на сьогодні в Україні вже сформувалися наукові центри заповідної геосозології - карпатський (Львів, Ужгород, Рахів, Івано-Франківськ), київський, південний (Херсон, Асканія-Нова, Гола Пристань), кримський (Ялта-Нікіта, Сім­ферополь), зароджується північно-східний (Суми, Чернігів).

 



08.02.2012 manyava 0

ТОП користувачів