СУТНІСТЬ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОЇ СПРАВИ

 

Природно-заповідна справа в нашій країні на нинішньому етапі свого розвитку задекларована на найвищому рівні як сучасний пріори­тет довгострокової державної політики. Це, безумовно, є свідченням цивілізованого шляху розвитку України, яка своєю політикою передба­чає докорінне удосконалення й оптимальне функціонування природно-заповідної справи відповідно до нових соціально-економічних умов, її інтеграцію у Всеєвропейську стратегію збереження біотичного та ланд­шафтного різноманіття, синтез в єдину систему як нових поглядів, так і апробованих вже протягом історичного розвитку в Україні принципів, підходів та показників створення та функціонування природно-заповід­ного фонду. Наміри України інтегруватися в європейський природо­охоронний простір зобов'язують її, насамперед, закріпити за держав­ним механізмом управління природно-заповідною справою вирішальну роль права, збалансованого бюджету, надання пріоритетного значення соціальному й екологічному факторам у прийнятті управлінських рі­шень, приведення у відповідність до об'єктивних умов розвитку біль­шості традиційних понять, принципів та підходів у формуванні та існу­ванні природно-заповідного фонду. Сучасна природно-заповідна справа має стати комплексною системою узгоджених між собою й об'єднаних єдиною метою, методологією та ідеологією традиційних і новітніх по­глядів, положень і понять, принципів та механізмів їх реалізації, спря­мованих на збереження, відтворення та збалансоване розумне вико­ристання природно-заповідного фонду.

Водночас дуже важливим є також створення засад для системи прийняття управлінських рішень на різних щаблях влади через склад­ний і довготривалий процес реформування, переорієнтування, вдоско­налення та визначення стратегічних напрямів довгострокового розвит­ку природно-заповідної справи, в тому числі діяльності заповідників і національних природних парків України та інших територій і об'єктів природно-заповідного фонду з метою своєчасної, поступової і без втрат інтеграції в ринкову систему країни. Така політика диктується тим, що вирішення головних природоохоронних проблем в Україні галь­мується певною відсталістю та недосконалістю як ідеології, принципів та методів природоохоронної теорії, так і системи практичних рішень щодо збереження, відтворення та збалансованого використання при­родно-заповідного фонду, управління у цій сфері, недостатнім розвит­ком геосозологічних досліджень, низьким рівнем фінансового, матері­ально-технічного та кадрового забезпечення. Сучасна ідеологія природно-заповідної справи визначає першочергові та довготермінові засади збереження біотичного та ландшафтного різноманіття через 10 заповідання цінних природних комплексів і є обов'язковою скла/, збалансованого розвитку держави, а в більш загальному значе виживання людської спільноти.

Специфічність та своєрідність розвитку природно-заповідної спра­ви спонукають до особливої уваги у визначенні її об'єкта та предмета. Вже стало очевидним, що в об'єкті природно-заповідної справи про­стежуються як матеріальні, так і нематеріальні аспекти, а предмет має відображати основні структурні елементи об'єкта і напрями його розвит­ку. Звідси, об'єктами природно-заповідної справи є:

матеріальні - виділені, запроектовані та зарезервовані для запо­відання природні території та їх мережі, території й об'єкти природно-заповідного фонду та їх мережі, охоронні зони, екологічні мережі та її територіальні елементи, біорізноманіття заповідних та інших охорон­них екосистем;

нематеріальні - морально-етичні, освітні, світоглядні норми і стан­дарти, сакральна, естетична, духовна, етнічна, символічна цінність, ідеальна природа, любов і патріотизм до природи тощо.

Отже, головним матеріальним об'єктом природно-заповідної справи є природно-заповідний фонд як своєрідна природно-терито­ріальна система, яка відображає сукупність природних територій, категорій різних рангів, що взаємопов'язані та взаємодоповнюють один одного, а також забезпечують у межах регіону, держави чи між­державного простору цілком стабільне та довгострокове виконання природоохоронних завдань.

Предметом природно-заповідної справи є: вивчення, виділення, резервування, проектування та функціонування територій та об'єктів природно-заповідного фонду, їх мережі й екологічної мережі.

Основні завдання природно-заповідної справи вперше в 1994 році масштабно були визначені Програмою перспективного розвитку заповідної справи в Україні ("Заповідники"), а саме:

•  створення нових територій та об'єктів природно-заповідного фон­ду як важливого інтегрального екологічного показника й оптимізація існуючих природно-заповідних територій (пріоритетний розвиток полі-функціональних) з метою поліпшення умов для збереження природних комплексів;

•  удосконалення класифікації природно-заповідного фонду шля­хом запровадження нових та уточнення статусу існуючих категорій;

•  забезпечення репрезентативності природно-заповідного фонду за флористичною, біоценотичною, фауністичною, геологічною, ґрунто­знавчою, ландшафтною й іншими екологічними ознаками;

•  формування загальнодержавної територіальної комплексної си­стеми охорони навколишнього природного середовища (екомережі) на основі поєднання територій та об'єктів природно-заповідного фонду з іншими природними територіями, що особливо охороняються;

•  запровадження регулярного наукового аналізу стану природно-заповідного фонду, органічного поєднання завдань розвитку природно-заповідної справи з системою освіти, екологічного та патріотичного виховання;

•  підвищення ефективності участі України в міжнародному співро­бітництві у сфері природно-заповідної справи, створення міжнародних поліфункціональних природно-заповідних територій;

•  удосконалення системи державного управління, перш за все, за­повідниками та національними природними парками;

•  посилення відповідальності за порушення режиму природно-заповідних територій.

На сучасному етапі розвитку природно-заповідної справи досі ак­туальними і трьома найголовнішими її завданнями залишаються:

•  покращання екологічного стану країни згідно з конституційним правом населення на чисте довкілля через створення географічно ре­презентативної мережі природно-заповідних територій;

•  перехід на збалансоване співвідношення земель природно-запо­відного фонду з іншими категоріями земель і визнання його обов'язко­вою складовою сталого розвитку держави;

•  пріоритетність збереження біотичного та ландшафтного різно­маніття через формування національної екологічної мережі України, організація системи екологічного моніторингу природоохоронних тери­торій та управління ними, підвищення рівня екологічної та природо­охоронної свідомості населення.

Тлумачення термінів. Поняття "заповідна справа", на нашу дум­ку, є інтегральним і включає в себе дві змістові частини - це про збе­реження природної спадщини, з одного боку, та культурної спадщини -з іншого. Відповідно, воно вже стало правовою нормою, звичне для вчених, широко використовується в природоохоронній літературі тощо. Однак, залежно від об'єкта та сфери діяльності ці дві половини цілого "заповідної справи" все-таки варто розглядати окремо. В такому разі, в природоохоронній галузі необхідно вживати термін "природно-запо­відна справа", а відповідно в галузі охорони пам'яток, культури, істо­рії, архітектури, де функціонує своя класифікація охоронних об'єктів, доцільно користуватися терміном "культурно-заповідна справа". Коли йде мова про спільні інтереси у збереженні культурних і природ­них об'єктів, варто застосовувати традиційний термін "заповідна справа".

На сьогоднішній день існують різні тлумачення змісту поняття "природно-заповідна справа", а саме як науки, власне справи, практич­ної діяльності, гуманістичної ідеології тощо. Серед вчених та практиків також немає єдності поглядів на феномен природно-заповідної справи. Більшість із них не надавали великої уваги поясненню змісту цього тер­міна, а сприймали його в широкому розумінні таким, яким він є, тобто як певний вид діяльності щодо заповідників чи інших охоронних природ­но-територіапьних об'єктів. Наприклад, наукові знання про природо­охоронні території і механізм їх збереження М.Ф. Реймерс називає се-портологією (від англ. "support" - підтримка, допомога). А.А. Коваль­чук наводить таке визначення: "Заповідна справа- екодисципліна, предметом якої є розробка концепцій та пошук шляхів збереження природного розмаїття за допомогою об'єктів природно-заповідного фонду в умовах наростання у природних екосистемах необоротних змін, що спричиняються антропогенною активністю". М.Д. Гродзинський вважає, що "заповідну справу можна визначити як теорію і прак­тику збереження та відновлення природних комплексів і їх компонен­тів, а також їх раціонального використання в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду", хоча тут же заперечує: "Не сама заповідна справа шукає та формулює нові наукові закони чи концепції". Якщо так, тоді яка вона теорія? На нашу думку, сучасний рівень розвит­ку науки про природоохоронні території дає підстави вважати, що при­родно-заповідна справа володіє теоретичними засадами. Вже сьогодні стало очевидним, що природно-заповідній справі притаманна досить значна кількість концепцій, закономірностей, постулатів, принципів, методологій і методів. Багатьма вченими доведено, що саме її науко­вий сектор представляє система наук з рядом загальнонаукових і спе­ціальних методів, серед яких можна назвати методи класифікації, ре­презентативності, визначення мінімальної й оптимальної площ природно-заповідних територій, методичні підходи до розташування охоронних і функціональних зон тощо.

Історично так склалося, що в Україні термін "заповідна справа" за­кріпився від російського "заповедное дело" в первісному його значенні лише як "справа про заповідники". В Росії всі категорії земель приро­доохоронного призначення об'єднані поняттям "особо охраняемые природные территории". Перейнявши і це поняття, українські законо­давці зберегли його в значенні як природні території, що особливо охороняються, до яких віднесли і території та об'єкти природно-заповідного фонду. У 80-х роках XX століття українська заповідна геозоологія отримала нові терміни "природно-заповідні території', "при­родно-заповідна мережа" і "природно-заповідний фонд". Тоді виникає питання, чому відповідно до змісту цієї термінології не був введений термін "природно-заповідна справа". Мабуть, данина стереотипам. На­томість, українські фахівці далі розвинули суть ідеології заповідної при­роди, розширили об'єкт і зміст поняття "заповідна справа", але, на жаль, не змінили назву терміна, який настільки сильно укорінився в нашій країні в науковому, прикладному й правовому вживанні. Лише 23 травня 2005 року "крига скресла". Вперше на офіційному рівні тер­мін "природно-заповідна справа" був вжитий Президентом України В.А. Ющенком у відповідному указі.

З 1991 року в незалежній Україні поступово змінюється і вектор розвитку природно-заповідної справи, орієнтуючись на виконання між­народних природоохоронних зобов'язань. У зарубіжній співпраці на­шим фахівцям доводиться користуватися власне світовими терміноло­гічними стандартами, дуже уважно перекладаючи їх на державну мову, не забуваючи і про вітчизняні відповідники, оскільки в західних глосарі­ях світу термін "заповідна справа" не наводиться.

В науковій сфері природно-заповідної справи варто вживати тер­мін "заповідна геосозологія", запропонований CM. Стойком, а в сфері охорони біорізноманіття - генетично споріднений, але в значній мірі відокремлений термін "біосозологія", який в нашому розумінні є не що інше як "біологія охорони природи" (від англ. "conservation biol­ogy") М. Сулея та Б. Уілкокса.

Таким чином, у науковому аспекті природно-заповідна справа є комплексною проблемою і складається із наукових дисциплін екологіч­ного спрямування й науково обґрунтованих практичних заходів, які спрямовані на дослідження біологічних та екологічних основ виділен­ня, організації і функціонування природно-заповідних територій як сис­теми географічних та екологічних мереж.



07.02.2012 manyava 0

ТОП користувачів