Становлення екологічної політики

Майже в усіх країнах світу організаційно і концептуально розведені природокористування та природоохоронна діяльність. Одні відомства нещадно експлуатують природу, а інші - нечисленні і маловпливові - займаються її захистом. Схоже, що наша економічна наука і тепер виходить... з тези про невичерпність природних ресурсів і безмежність просторів" [8]. Однак без врахування в практичній діяльності біологічних законів розвитку, задоволення поточних економічних інтересів відбуватиметься виключно за рахунок природи і майбутніх поколінь, провокуючи все нові прояви екологічної кризи, ліквідація наслідків яких потребує все зростаючих економічних затрат суспільства. При цьому розробка і виконання суто природоохоронних програм, чи програм спрямованих на зупинення негативних тенденцій розвитку в окремих, нехай найважливіших, компонентах довкілля не тільки в окремих регіонах, а й навіть в глобальному масштабі проблеми жодним чином не вирішує. Розуміння цього факту й стало причиною явища, яке вже понад 20 років тому отримало назву «екологізація світової політики». 
Конференція Організації Об’єднаних Націй по навколишньому середовищу і розвитку 1992 року (КООННСР) підтвердила існування солідарної відповідальності країн за формування тиску на довкілля в планетарному масштабі, а також необхідність досягнення нової рівноваги між структурами виробництва та споживання. Прийнятою на конференції програмою «Порядок денний на ХХІ сторіччя» передбачене зосередження зусиль світового співтовариства на вирішенні наступних крупних завдань:
- зміна структур виробництва і споживання; 
- включення питань охорони довкілля та розвитку в процес прийняття рішень;
- охорона атмосфери;
- раціональне використання водних ресурсів; 
- стійкий розвиток лісового господарства; 
- стійкий розвиток сільського господарства та сільської місцевості;
- екологічно безпечне поводження з токсичними хімічними речовинами;
- обмін екологічно прийнятними технологіями;
- зростання ролі і поінформованості основних груп населення; 
- інформаційне забезпечення прийняття рішень.
Для забезпечення стійкості в довгостроковій перспективі в екологічних програмах окремих країн необхідно враховувати конкретні глобальні зобов’язання і перспективи. ЄЕС визнає, що будь-які програми розвитку можуть бути життєздатними лише за умови єдності цілей екологічної політики та політики в інших галузях. Практичне втілення концепції стійкого розвитку передбачає корінну корекцію соціально-економічних пріоритетів і стратегій, включно з переходом від надмірної експлуатації природних ресурсів до більш повного залучення недовикористовуваних трудових ресурсів, а також до більш широкого використання ринкових інструментів при здійсненні екологічних програм. 
Ідеї розробки комплексних екологічних програм на тривалу перспективу в глобальному масштабі й для окремих регіонів стали предметом обговорень на найвищому рівні вже з 60-х років минулого сторіччя і призвели до укладання низки важливих міждержавних угод (Таблиця 2). Важливе місце в них займає вирішення проблем координації дій (від систем збору даних до прийняття рішень), подолання географічної обмеженості досліджень стану довкілля, інформаційного забезпечення розробників політики, секторів економіки та всього населення.  

Таблиця 2 - Деякі з найважливіших багатосторонніх природоохоронних угод 

Рік

Назва

 

Глобальні

1960

Паризька конвенція Про відповідальність перед третьою стороною в області ядерної енергії (з поправками)

1963

Віденська конвенція Про громадянську відповідальність за ядерну шкоду (і відповідні протоколи)

1969

Брюссельська міжнародна конвенція Про громадянську відповідальність за шкоду від забруднення нафтою (з поправками)

1971

Брюссельська міжнародна конвенція Про заснування міжнародного фонду для компенсації шкоди від забруднення нафтою

1971

Рамсарська конвенція Про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином в якості середовища проживання водоплаваючих птахів

1972

Лондонська конвенція Про запобігання забруднення моря скидами відходів та інших матеріалів

1972

Паризька конвенція Про охорону світового культурного і природного надбання

1973

Вашингтонська конвенція Про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, яким загрожує зникнення

1973,1978

Лондонська міжнародна конвенція із запобігання забруднення з суден

1979

Боннська конвенція Про збереження мігруючих видів диких тварин (і додаткові Європейські угоди до неї)

1982

Конвенція Організації Об’єднаних Націй із морського права

1985

Віденська конвенція Про охорону озонового шару і Монреальський протокол по речовинам, які  руйнують озоновий шар, 1987 року  (з поправками 1990-1992 років)

1986

Віденська конвенція Про оперативне сповіщення про ядерну аварію

1986

Віденська конвенція Про допомогу у випадку ядерної аварії або радіаційної аварійної ситуації

1989

Базельська конвенція Про контроль за транскордонними перевезеннями небезпечних відходів та їх видаленням

1990

Лондонська міжнародна конвенція Про забезпечення готовності на випадок забруднення нафтою, боротьбу з ним і співробітництво

1992

Рамкова конвенція ООН Про зміну клімату та Кіотський, 1997 року, протокол до неї

1992

Конвенція Про біологічне різноманіття

1993

Конвенція Про запобігання крупних промислових аварій

1994

Міжнародна угода По тропічній деревині

1994

Паризька конвенція По боротьбі з розвитком пустель  

 

Регіональні

1957

Європейська угода Про міжнародні дорожні перевезення небезпечних вантажів

1958

Угода Про прийняття однотипних умов офіційного затвердження та взаємного визнання офіційного затвердження предметів, обладнання та механічних частин транспортних засобів

1968

Європейська угода Про обмеження використання деяких детергентів і миючих та чистячих засобів

1969

Європейська конвенція Про захист археологічного спадку

1979

Женевська конвенція Про транскордонне забруднення повітря на великі відстані та протоколи до неї: 1984 року – про довгострокове фінансування; 1988 – про обмеження викидів окислів азоту; 1991 – про обмеження викидів летких органічних сполук; 1994 – щодо подальшого скорочення викидів сірки

1979

Бернська конвенція Про охорону дикої фауни і флори та природних середовищ проживання в Європі

1980

Європейська типова конвенція Про транскордонне співробітництво між територіальними громадами чи владними органами

1989

Конвенція Про громадянську відповідальність за збитки завдані при перевезенні небезпечних вантажів автомобільним, залізничним та внутрішнім водним транспортом

1991

Конвенція Про оцінку впливу навколишнє середовище в транскордонному контексті та Київський, 2003 року, протокол до неї Про стратегічну екологічну оцінку

1992

Гельсінкська конвенція Про транскордонні впливи промислових аварій

1992

Гельсінкська конвенція Про охорону і використання транскордонних водотоків і міжнародних озер

1993

Луганська конвенція Про громадянську відповідальність за шкоду нанесену в результаті здійснення загрозливої для довкілля діяльності

 

Субрегіональні

1976

Барселонська конвенція Про захист Середземного моря від забруднень і протоколи до неї: Барселонські, 1976 року - Про запобігання забруднення Середземного моря скидами з суден та літаків, а також Про співробітництво в боротьбі з забрудненням в надзвичайних ситуаціях;

Афінський, 1980 року, Про захист Середземного моря від забруднення з наземних джерел; Женевський, 1982 року, Про райони Середземного моря, що особливо охороняються

1992

Гельсінкська конвенція Про захист морського середовища Балтійського регіону

1992

Бухарестська конвенція Про захист Чорного моря від забруднення та протоколи до неї

1994

Софійська конвенція Про співробітництво в області охорони і використання річки Дунай

2007

Модельний екологічний кодекс для держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав

Екологічна політика – це закріплена на законодавчому рівні стратегія держави у вирішенні екологічних питань, в тому числі пов’язаних з управлінням ресурсною базою країни.
Сьогодні в науковій літературі можна знайти багато визначень терміну екологічна політика. Однак, сутність цього поняття  полягає в регулюванні суспільством своїх відносин з навколишнім природним середовищем. Так, наприклад, у визначенні мети екологічної політики Микола Хилько [12] стверджує, що «вона  зводиться до свідомої і планомірної діяльності суспільства, спрямованої на формування навколишнього середовища, якість якої не суперечила б соціально-біологічним потребам індивідів, забезпечуючи можливості їх розвитку».
Внаслідок інтенсивного використання природних ресурсів і залучення до колообігу непритаманних для біосфери природних елементів і новосинтезованих сполук, людство в епоху технократичного суспільства створило середовище, яке в багатьох випадках є нетолерантним для проживання людини, а іноді, й відверто ворожим. В основі екологічної політики мають бути закладені такі базові природоохоронні принципи як: принцип історизму, принцип системності, принцип суспільної доцільності, принцип біосферизму, принцип адаптації, принцип планетарної єдності, принцип стійкого розвитку і принцип пріоритету екологічної безпеки. Необхідно зменшити антропогенне навантаження на навколишнє середовище, вже суттєво перетворене людиною.  Для цього, на думку фахівців [4,11] необхідно принаймні два види регулюючих впливів: скорочення вилучення сировини з природних ресурсів і максимальне зменшення відходів. Для впровадження і реалізації подібних регулюючих механізмів потрібно здійснювати в глобальному вимірі єдину узгоджену екологічну політику, спрямовану на гармонізацію відносин між суспільством і природою. Прикладом спроби вирішення екологічних проблем є міжнародні ініціативи такі, як Рамкова конвенція про зміни клімату і Кіотський протокол, які пропонують цілком реальний механізм обмеження викидів антропогенних газів. Іншим прикладом може слугувати Водна Рамкова Директива ЄС (EU Water Framework Directive 2000/60/EC), в якій пропонуються ефективні механізми впровадження екологічної політики у водній сфері в Європейському Союзі.

 

Таблиця 3 - Базові ідеї Кіотського протоколу

Рамкову конвенція ООН про зміни клімату (РКЗК) було підписано у травні 1992 року і ратифіковано переважною більшістю країн – членів ООН. Метою конвенції є фокусування уваги керівників країн до даної проблеми і заклик до обмеження  антропогенного впливу на кліматичну систему.  Вважають, що сучасні зміни клімату викликані антропогенним фактором, тому був запропонований Кіотський протокол.

В міжнародному плані для реалізації Конвенції працює Конференція сторін, яка на третій сесії (1997 р., м. Кіото, Японія) прийняла Кіотський протокол, спрямований на досягнення головної мети Конвенції – «досягти стабілізації концентрації парникових газів в атмосфері на такому рівні, який би не дозволяв небезпечного антропогенного впливу на кліматичну систему».

Кіотський протокол передбачає прийняття країною, яка ратифікувала цей документ, ряду зобов’язань по здійсненню політики і заходів, спрямованих на зниження сукупних антропогенних викидів парникових газів. При цьому передбачається можливість створення системи передавання прав на викиди від однієї країни до іншої.

У 1988 році була запроваджена Міжурядова група експертів зі змін клімату (IPCC) з метою отримання максимально достовірних  відповідей на запитання, які пов’язані зі зміною клімату.

Важливою глобальною характеристикою зміни клімату є зміни температури на поверхні Землі. Аналіз даних з 10 тис. метеорологічних станцій наземних замірів вказує на те, що температура за 100 років підвищилася в середньому на 0,6 ±0,2 °С.

За попередній період (останню тисячу років), за непрямими даними (на базі геологічних та дендрохронологічних даних) температура коливалася, однак за останній час піднялася дещо вище.

За останні 25 років відзначена найбільш суттєве підвищення і IPCC підкреслює, що вчені до цього часу не з’ясували, чи ця зміна відбувається за рахунок антропогенного впливу або є виключно природною?  Тому, що в природі за 400 тисяч років чотири рази відмічалися такого роду підвищення, однак вони були розтягнуті в часі.

100 млн. років тому температура на Землі була на 7°С вище, ніж зараз. Потім вона знижувалася. Хоча були й льодовикові й міжльодовикові періоді, тим не менш, температура в цілому знижувалася.  Найважливішим є те, що в періоди різких змін клімату були масові вимирання живих організмів.

Сьогодні висловлюються різні гіпотези стосовно причин потепління клімату. Одна з основних – це ефект  впливу СО2 та інших парникових газів. При цьому підкреслюють, що є велика невизначеність у тому, що потепління відбувається за рахунок антропогенного впливу. Однак, бездіяльність в очікуванні повної наукової ясності є неприпустимою: незворотні процеси трансформації біосфери до стану, при якому не залишається можливості для виживання людини, можуть початися раніше, ніж будуть отримані вичерпні наукові результати. Рівень ризику визначається саме цією обставиною.

У тому, що середня приповерхнева температура за останні десятиліття росте, немає ніяких сумнівів. Швидкість цього зростання, можливо, є безпрецедентною за період, співставний за тривалістю з геологічними епохами. Концентрація парникових газів в атмосфері збільшується. Зростає частота й сила погодно-кліматичних аномалій (повеней, посух, ураганів, торнадо, різких стрибків температури як вгору, так і вниз). Все це лише прояви  більш загального і широкого процесу – розбалансування кліматичної системи, втрата нею властивості квазістаціонарності й переходу до пошуку нової динамічної рівноваги [3].

Ця констатація є правомірною незалежно від того, чи викликається потепління зростанням концентрації СО2 або має місце зворотна залежність.

Глобальне потепління призведе до вивільнення й надходження до атмосфери величезних обсягів метану та вуглекислоти, які сьогодні депонуються у вічній мерзлоті й газогідратах. Більша частина антропогенного СО2 викидається до атмосфери при спалюванні вуглеводневого палива. Хоча сам по собі вуглекислий газ є нетоксичним, разом з ним до атмосфери потрапляє велика кількість полютантів.

Рамкова конвенція про зміни клімату і Кіотський протокол є не тільки й не стільки реальний механізм обмеження викидів антропогенних газів, скільки першою спробою людства розподілити можливості виробництва і споживання енергії між різними країнами.

Людина, на відміну від інших представників тваринного світу, можливості впливу яких на параметри довкілля різко обмежені, в сучасний історичний період здатна досить швидко змінювати навколишнє природне середовище у масштабах, які можна порівнювати з масштабами геологічних явищ.

Сучасна екологія, як наука, що прогнозує та конструює, здатна створювати серії картин, які показують можливі результати того чи іншого впливу людини на природу. Такі прогнози на основі моніторингу певних ділянок біосфери за допомогою наземних засобів або супутникового зондування можуть постійно уточнюватися. Все більш відчутною, хоча ще недостатньою, є конструкторська функція екології, коли на основі екологічних знань спеціалістів та часто при широкому залученні громадського руху приймаються рішення щодо реалізації тих чи інших промислових або сільськогосподарських проектів.

На перших етапах розвитку екологічної політики в більшості країн світу виникали додаткові ускладнення взаємовідносин в системі держава-підприємства-населення, що було майже необхідним наслідком певної хаотичності дій. Ситуація стабілізувалася після створення відповідних державних і громадських структур на національному і місцевому рівнях, напрацюванню нормативної бази, в першу чергу в галузі проведення екологічних оцінок як необхідної компоненти процедури прийняття рішень.   
   
Таблиця 4 - Водна Рамкова Директива ЄС (2000/60/EC)

 

Для розкриття основних засад та механізмів впровадження екологічної політики у водній сфері в Європейському Союзі  розглянемо Водну Рамкову Директиву  ЄС (EU Water Framework Directive 2000/60/EC).

 Одним з пріоритетних напрямків діяльності Європейського Союзу є охорона вод, оскільки вода на відміну від будь-якого комерційного продукту є спадщиною, яку необхідно охороняти, захищати та вона потребує відповідного поводження.

Прийняттю Водної Рамкової Директиви ЄС передував процес реструктуризації європейської водної політики, що тривав 5 років. Так, у 1988 році  у висновках семінару з водної політики Співтовариства у Франкфурті, що проводився на рівні міністерств, зазначалося про потребу в законодавчому документі ЄС щодо екологічної якості.  У заяві міністерського семінару щодо підземних вод, який відбувся у Гаазі в 1991 р., було визнано потребу в заходах щодо запобігання довготривалому погіршенню якості та зменшенню кількості прісної води. Води в країнах ЄС зазнають зростаючого тиску від збільшення попиту на достатню кількість води доброї якості для всіх потреб суспільства. 10 листопада 1995 р. Європейське екологічне агентство у своєму звіті «Довкілля в Європейському Союзі – 1995» надало дані про тогочасний екологічний стан, підтверджуючи потребу в діях щодо охорони вод ЄC, їхніх якісних та кількісних характеристик. Тому 18 грудня 1995 р. Рада прийняла висновки з вимогою, зокрема, розробки нової рамкової Директиви, яка б встановлювала базові принципи відтворювальної водної політики Європейського Союзу та запросила Комісію подати пропозиції. Так з’явилася Директива 2000/60/EC  Європейського Парламенту та Ради від 23 жовтня 2000 року, яка встановлює рамки для Співтовариства у сфері водної політики.  Вона стала керівним документом для встановлення цілей охорони води в 21-у столітті. Ця директива має на меті  підтримати та покращити природне середовище в ЄС.

Як зазначає у своєму вступному слові до видання «Водна Рамкова Директива ЄС 2000/60/EC. Основні терміни та їх визначення» директор проекту «Управління басейнами річок Буг, Латориця та Уж» пан Ульріх Гершель,    Водна Рамкова Директива передбачає [2]:

  • Комплексний підхід до захисту усіх вод – поверхневих вод річок і озер, прибережних морських і підземних вод;
  • Досягнення «доброго» стану для всіх вод до 2015 року (цілеспрямований менеджмент);
  • Управління водними ресурсами за басейновим принципом;
  • Посилення транскордонного співробітництва (один річковий басейн – єдиний план управління);
  • Ефективне використання водних ресурсів за принципом «сплачує винуватець забруднення»;
  • Широкомасштабне залучення громадян, зацікавлених сторін, неприбуткових громадських організацій;
  • Удосконалення законодавства.

    Водна політика ЄС  потребує прозорої, ефективної та зрозумілої законодавчої бази. ЄС мусить забезпечити спільні принципи для того, щоб скоординувати зусилля держав-членів ЄС для покращення охорони вод ЄС та загальні засади діяльності. 

У визначенні мети екологічної політики, яке запропоноване В. Красиловим [10], зазначається необхідність заміни антагоністичних відносин між природою та суспільством на відносини доповненості, коли суспільна система стабілізує природну. Практичне досягнення головної мети пов’язане з вирішенням двох основних задач: по-перше, запобігати погіршенню стану природного середовища, по-друге, запровадити раціональне використання природних ресурсів.     
Оскільки екологічні чинники впливають на всі показники якості життя, а держава декларує про пріоритети екологічної безпеки, то в своїх практичних діях на державному рівні урядовці повинні дотримуватися принципів пріоритету екологічної політики. Однак, ми бачимо, що природоохоронні витрати в нашій країні, як правило, знаходяться на периферії такого важливого документу, як державний бюджет, по-суті займаючи останні рядки.
Якість життя є на сьогодні дуже важливим показником, яки потребує роз’яснення.  Аналіз  екологічних аспектів розвитку суспільного прогресу вказує на тенденцію до збільшення кількості штучно створених людиною систем, які витісняють або замінюють природне середовище. Тому на думку фахівців [12] природне середовище зрештою розчиниться в навколишньому. Тим самим суспільство буде поставлено перед необхідністю розробки методів управління створеним ним середовищем. 
На думку Валентей  С.Д. [1] зараз перед наукою поставлено питання про розробку системи заходів, що «мають за мету не тільки раціональне використання природних ресурсів і охорону природи, а й підвищення якісного рівня оточуючого людину середовища, яке по суті справи є показником якості життя людей». Надзвичайно важливим є усвідомлення того, що в середовищі життєдіяльності суспільства є лише одна складова, яка характеризується двоїстою, тобто і соціальною і біологічною природою, це населення. А це означає, що саме населення може виступати в ролі своєрідного індикатору стану довкілля. Такі фактори, як рівень здоров’я, захворюваності різних вікових категорій населення, а також рівень смертності відображають зміни, які відбуваються в якості навколишнього середовища. Означені фактори є виразниками біологічної природи населення. А соціальний аспект виявляється в змінах потреб людей, що й визначає напрямки й цілі розвитку техносфери і соціального середовища.  А от підвищення якості життя людей  визначає і принципи їхньої екологічної поведінки, тобто можливість чи неможливість того чи іншого методу природокористування 

 

 

 



27.08.2016 manyava 0

ТОП користувачів