Екологічна зональність континентальних водойм

Водні об'єкти, розташовані серед суходільних масивів, називають континентальними, або внутрішніми. Вони поділя­ються на водойми, або водні об'єкти уповільненого стоку, і водотоки — водні об'єкти прискореного стоку. Водойми уповіль­неного стоку — це озера, стави, болота, калюжі. Водотоки — річки і канали.

Типи водних об'єктів, вивчають науки: лімнологія (наука про озера, від грецького «лімнос» — озеро), гелеобіологія (від грецького «гелеос» — болото), потамологія (наука про річки, від грецького «потамос» — річка).

Континентальні водойми характеризуються більшим різно­маніттям умов середовища в порівнянні з морськими. Це і визначає характер їх екологічної зональності. Якщо в озерах така зональність виявляється чітко, то у річках, для яких характерним є інтенсивне перемішування води, вертикальна екологічна зональність нечітка.

Озера утворюються внаслідок заповнення поглиблення суші (котловин) водою. Форма котловин залежить від рельєфу місцевості та характеру їх утворення. Звичайно вона форму­ється підводною терасою, яка поступово заглиблюється від берега в глиб озера. На деякій глибині таке заглиблення має більш крутий кут пониження (звал), яке займає більшу части­ну дна озера і має назву котел. Сформоване таким чином дно озера розглядається як бенталь, яка, в свою чергу, поділя­ється на літоральну і профундальну зони.

Літораль — це мілководна зона, що поширюється від берега до звалу, а профундаль охоплює більш глибоководну частину озера. Зазвичай, літораль вкрита вищою водяною рослинністю (ближче до берега напівводною, далі — плаваю­чою, а з наближенням до звалу — зануреною).

Між літоральною і профундальною зонами виділяється субліторальна перехідна зона, яка охоплює площу найбільш глибоководного поширення донної рослинності (5—7 м)

Глибоководна частина дна озера, або профундаль, де відсутня вища водяна рослинність, характерна для глибоководних озер.

Під час вітрових коливань рівня води прибережна ділянка озера може заливатись водою. Частини узбережжя, які омиваються під час заплесків води, та ті, що затоплюються, називають еуліторальною екологічною зоною.

Водна товща озер, або пелагіаль, поділяється по вертикалі на епілімніон, металімніон та гіполімніон (рис. 4).

У глибоких озерах епілімніон досягає глибини 5—8 м. Саме в цьому шарі найбільш інтенсивно перемішуються водні маси під впливом вітру та конвекційних потоків. Він отримує найбільшу кількість сонячної енергії і містить найбільшу кількість міне­ральних і органічних речовин. В ньому найвища насиченість води киснем. Все це створює дуже сприятливі умови для розвитку в епілімніоні бактерій, найпростіших та безхребетних тварин.

Для металімніону (8—14 м) характерним є різкий перепад температури води між епі- та гіполімніоном, тому цю зону називають ще термоклином, або шаром температурного стрибка

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Гіполімніон — це найглибші шари води, де температура влітку не піднімається вище 5—10 °С. На такі глибини про­никає дуже мало сонячної радіації і тому тут практично немає автотрофних організмів. Трансформація речовин і енергії в цій зоні відбувається, в основному, за рахунок відмерлої орга­нічної речовини (детриту).
Штучно створене водосховище після зарегулювання річки має досить різноманітну конфігурацію річища (ложа), оскільки площі мілководь великі, гідрологічний режим в різних части­нах водосховища неоднаковий. Це обумовило необхідність виділення екологічних зон для окремих частин водойм. Так, пригреблеву частину водосховищ з їх великими глибинами можна розглядати як озеро, а їх верхню частину — як річку

 



11.12.2011 manyava 0

ТОП користувачів